Вільні профспілки: становлення в боротьбі
Профспілки за своєю суттю, за суспільним покликанням не можуть подобатися владі і керівникам підприємств. Вони – опозиція до всього чиновництва і начальства. У кращому разі – конструктивна опозиція. До соціально відповідальної влади й директорів та власників підприємств, які готові йти на цивілізований діалог з об’єднаннями найманих працівників. Так в усьому світі з структурованим громадянським суспільством. Чому ж у нас кабінети голів профкомів, розташовані навпроти приймальні начальника, чому профбоси часто отримують зарплатню за тією ж окремою відомістю, що й управлінський склад фірми... Зрештою, чому їх називають „кишеньковими”, а вони й не прагнуть довести протилежного?
ФПУ не позбулося інстинкту тертися біля ніг чиновництва
У січневих випусках „Аспекта”, в публікаціях „Приватизація” профспілок і настання рабовласництва” та „Профспілкове майно: де ж воно?”, ми писали про українську аномалію: цілковиту залежність так званих старих чи, як ще кажуть, державних профспілок від начальників різного калібру, грошей і, що найстрашніше, олігархів. Та навіть від правоохоронних органів, бо їх, без сумніву, є за що взяти на „гачок”. Згадаймо хоча б скандал з попереднім складом керівництва ФПУ.
Така вже неприродна для „захисників трудящих” склалася багаторічна „традиція”: державні профспілки слухняно терлися біля ніг компартійного начальства за СРСР, згодом – пострадянських правителів і „червоних директорів”, а після суцільної прихватизації майже всієї держвласності (з їхньої, до речі, мовчазної згоди) – новітніх хазяїв-скоробагатьків. Виникає закономірне запитання: навіщо нам такі „захисники”, приручені роботодавцями? У більшості країн колишнього соцтабору їх давно позбулися, або ж створили умови, за яких вони, хапаючись за соломинку, трансформувалися з паразитів на справжніх представників інтересів трудового люду.
Путівки… за кольорами профспілкових квитків
Незважаючи на те, що українське законодавство, спираючись на міжнародні норми, зокрема конвенцію Міжнародної організації праці, гарантує однакові права всім профспілкам та вільний вибір громадянам, до якої з них вступати, вітчизняні влада і роботодавці, на жаль, і досі лобіюють інтереси лише ФПУ. Більше того, створюють старим профспілкам тепличні умови. Кожен з нас знає такі приклади з власного життя. Проте, послухаймо голову Вільної профспілки залізничників Григорія Недвигу – депутата Верховної Ради другого скликання, єдиного представника робітничого руху серед тодішніх народних обранців (переміг, до речі, у звичайному мажоритарному окрузі, будучи машиністом локомотивного депо).
- Залізниця від радянських часів – це держава в державі, - розповідає Григорій Недвига. – Це – особливий порядок, своя транспортна прокуратура, залізничні війська, відомча охорона, медицина, освіта, заклади відпочинку і оздоровлення. Незалежна профспілка на залізниці виникла ще 1992 року. Прикладом для нас стали шахтарі, які першими в Україні започаткували вільний профспілковий рух. А нам так зорганізуватися постійно заважали, ніде не приймали, чинили провокації, розправи, залякували... Тому 2 вересня 1992 року разом із шахтарями та авіадиспетчерами ми влаштували всеукраїнський страйк на захист прав незалежних профспілок. Півтори доби над територією України не пролітав жоден літак, навіть практично на всій західній частині Росії був зупинений залізничний рух і поїзди стояли аж до Сибіру, бо не працювали депо „Дарниця”, „Київ-пасажирський”, „Жмеринка”, „Козятин” та інші. Тільки завдяки цьому ми домоглися визнання вільного профспілкового руху. Хоча спроби тиску продовжувалися й далі, були масові звільнення, але нашими стараннями й завдяки боротьбі самих людей їх таки було поновлено на роботі. Важкі часи ми пережили при Кучмі і його урядах. З приходом Кабміну на чолі з Юлією Тимошенко ставлення до незалежних профспілок на залізниці змінилося. Ми налагодили нормальний діалог із профільними відомствами та міністерством, але на місцях, на жаль, ситуація й досі нездорова. Грубо порушується законодавство, створюються штучні сприятливі умови старим профспілкам, щоб показати їхню нібито активну діяльність. Наведу простий приклад. Є закон про загальнодержавне соціальне страхування: оздоровлення людей має відбуватися, незалежно від приналежності до тієї чи іншої профспілки. Або й взагалі працівник може не перебувати в жодній з них. Згідно з законом на підприємстві створюється комісія соцстрахування, до якої на паритетних засадах мають входити представники адміністрації і всіх профспілок. Вона розглядає заяви працівників і передає свої рішення адміністрації. Остання замовляє у Фонді соціального страхування путівки і повинна сама ж їх видавати через бухгалтерію. Але в депо „Київ-пасажирський” ці путівки чомусь видає голова „державної” профспілки, демонструючи таким чином свою нібито „велику соціальну роботу”. Другий приклад. Як я казав, „Укрзалізниця” має відомчі заклади відпочинку і оздоровлення. Південно-західна залізниця, приміром, має унікальні санаторій у Хмільнику на Вінниччині і будинок відпочинку в Євпаторії (Крим). Путівки до них обкладаються 15-відсотковим податком. Але якщо їх замовляє профспілка, працівник звільняється від сплати цього податку. Однак адміністрація віддає всі путівки „державній” профспілці, яка своїх членів звільняє від податку, а з робітників, котрі входять до незалежної профспілки, бере 15 відсотків. Але ж ці путівки отримані за рахунок коштів усіх працівників! Уявіть собі: якщо путівка коштує шість тисяч гривень, то член „державної” профспілки сплачує за неї 10 відсотків вартості – шістсот гривень, а член незалежної – ще 15%, тобто загалом 1500 грн. Для багатьох залізничників це – великі гроші.
„Таких прикладів утиску прав людей за членство в незалежних профспілках – не злічити, - підтверджує голова Конфедерації вільних профспілок України Михайло Волинець. – І не лише з путівками. Нашим членам профспілки, приміром, часто надають відпустки взимку, їх позбавляють пільг тощо. Профспілкова інфраструктура у радянські часи побудована і придбана за рахунок бюджету і членські внески усіх членів профспілок, у яких колись були всі ми з вами. Нині ж це все опинилося в руках одного профспілкового об’єднання – ФПУ. Інші профспілки змушені орендувати приміщення навіть для головних офісів. У той час як профспілкове майно ФПУ здається в оренду комерційним структурам чи взагалі відчужується. Держава не контролює ситуації, процвітає корупція”.
- Свого часу Леонід Кучма звернувся до “Укрзалізниці” з проханням надати фінансову допомогу на будівництво санаторію в Новгород-Сіверському. Хоча залізниця до цього не мала стосунку, але майже 150 мільйонів виділила, - наводить приклад корупції Григорій Недвига. – Коли влада змінилася, постало питання про ті фінансові зловживання, було порушено кримінальну справу. Керівництво залізниці заявило: ми ж, мовляв, це рішення не самі ухвалювали, а народ, профспілка дали згоду на це! Тобто стара профспілка захистила директорський корпус від відповідальності за фінансові зловживання.
Люди розсудять
Про принципову позицію вільних профспілок говорить і такий факт. Голова Незалежної профспілки працівників Київського метрополітену Віктор Дітковський виступив проти підвищення вартості проїзду в столичному громадському транспорті. Хоч члени профспілок мали б, як пояснювала влада, з цього отримати вищу зарплату. Але Дітковський, як досвідчений і принциповий чоловік, не отримавши обгрунтованих документальних пояснень від адміністрації, зробив свій висновок. І незалежна профспілка, на відміну від старої, виступила проти підвищення ціни проїзду. А зарплату, до речі, так досі й не підвищено.
У Львові місцева влада намагалася закрити величезний медичний комплекс, який має історичне значення. Там “бойовики” виносили на руках і через вікна викидали з приміщення активістів Незалежної профспілки медиків. У Києві активістам незалежних профспілок вдалося відстояти стоматологічний медкомплекс від наміру закрити установу. Але місцева влада помстилася: призначений нею новий керівник закладу фактично знищив там профспілковий осередок. Нині КВПУ намагається відновити його діяльність. “Зараз медичні пацівники – цілком безправні, - розповідає голова Вільної профспілки медичних працівників Олег Панасенко. - Немає жодного закону чи підзаконного акту, який би охороняв їхні права. У медиків – мізерна зарплата: лікарі в середньому отримують 1900 гривень на місяць, а санітарки, медсестри – ще менше. Ми вважаємо, що ситуацію врятував би закон про загальнодержавну страхову медицину, яка б гарантувала справді високоякісні медичні послуги. Незалежна профспілка медиків торік направила до Кабінету міністрів таку обгрунтовану пропозицію. Зокрема, й за нашою ініціативою у Верховній Раді відбулися парламентські слухання на цю тему. Вважаю, що ми не гірші за наших сусідів, зокрема, в Молдові програма загальнодержавного медичного страхування успішно діє з 2007 року. Незалежна профспілка медиків постійно домагається підвищення зарплат у галузі, поліпшення умов праці співробітникам, що, водночас, покращує й умови для пацієнтів. Щодо нашої співпраці зі старими профспілками, то, на жаль, де постає питання про скорочення мережі медичних закладів чи скорочення штату працівників, наших колег не чути. А коли ми намагаємося стати підписантами галузевої угоди чи ввійти до міжнародних структур, тоді наші колеги зі старих профспілок з’являються і всіляко намагаються зіпсувати нам імідж. Але, сподіваюся, люди і час розсудять нас по діях”.
Захисники трудящих на службі в олігархів
Незалежні профспілки давно як кістка в горлі для старих профспілок і чиновництва. Тому торік навесні на розгляд Верховної Ради було винесено проект Закону “Про соціальний діалог”, зініційований Партією регіонів і головою ФПУ Василем Харою, який мав на меті серйозно підірвати дієвість вільних профспілок та інших робітничих організацій, обмежити їхнє право на участь в укладені колективних договорів, організації страйків тощо. Законопроект мав встановити в Україні монополію старих профспілок. “Ми, - розповідає голова КВПУ Михайло Волинець, - вели жорстку боротьбу, надіслали листа до Міжнародної організації праці. Там, коли зрозуміли, що відбувається, за тиждень дали висновок: у жоднову разі такого закону не можна ухвалювати! Але автори проекту і ФПУ на це не зважали. Я на початку червня виїхав на 98-у Генеральну сесію МОП – спеціально вибрав несесійний тиждень у Верховній Раді, бо знав практику і природу поведінки Хари: відстежить, де я перебуваю, “просуне” через парламент закон, а потім скаже, буцімто, це депутати, такі безтолкові, проголосували. Але так сталося, що на один день цього несесійного тижня призначили позачергову сесію і Хара “просунув” туди проект закону. Лише телеграми з Женеви з надзвичайно жорсткими вимогами до Голови Верховної Ради, Прем’єр-міністра і міністра праці не ухвалювати закону до проведення експертизи МОП, зупинили його розгляд. Тоді я вперше бачив, щоб міжнародна організація висловлювала не пропозицію, а вимогу! Мені з Женеви доводилося по телефону спілкуватися з депутатами й пояснювати, що закону не можна ухвалювати. Так само Партія регіонів і ФПУ намагаються протягнути проект нового Трудового Кодексу, яким встановлюється необмежена тривалість робочого дня і тижня, скасовується обов’язковість укладання трудових угод, спрощується система звільнення найманих працівників з роботи та розв’язання трудових спорів тощо. Словом, Кодексу, який найманого працівника робить повністю безправним (читайте “Приватизація” профспілок і настання рабовласництва в січневому “Аспекті” №1 – Ред.). А, коли на засіданні комітету лише четверо депутатів з одинадцяти проголосували за цей законопроект, я резонно заявив: “Не схвалено!”, на що почув у відповідь: “Ні, дорогенький, з одинадцяти шестеро були присутніми. Комуніст і “нашоукраїнець” не голосували, а ми, четверо – це більшість присутніх…” Нонсенс: четверо депутатів вирішують долю всіх соціально-трудових відносин у країні і життєвого рівня людей. Я зараз навіть боюся виїжджати кудись за кордон, щоб не ухвалили чогось проти людини праці. Дуже часто в порядку денному Верховної Ради вранці й без схвалення в профільному комітеті з’являється щось новеньке. А буває, що і в ході пленарного дня якесь таке питання ставиться на розгляд, і тоді навіть з Вінниці не встигаєш повернутися”.
ФПУ сьогодні домінує в управлінні фондами соціального страхування, а це – 20 мільярдів гривень щороку, які нерідко використовуються не за призначенням. КВПУ постійно перешкоджає пограбуванню цих фондів, тому проти неї й точиться така запекла війна. Свого часу було ухвалено закон, за яким три соцфонди мали об’єднати ще й з Пенсійним, щоб добратися вже й до його коштів. Народний депутат Михайло Волинець тоді звернувся до Презедента України та в МОП, і глава держави наклав вето.
Хоча процес становлення Вільних профспілок в Україні й відбувається в постійній боротьбі, як за права трудового люду, так і за свої спілчанські, але вони стають все потужнішою народною силою. Часто ця боротьба зі старою системою дуже жорстока. Але поступ є. І, сподіваємося, часи, коли кров’ю вільних шахтарів, які 1996 року вимагали віддати заборговану зарплату, влада заливала асфальт у Луганську, минули.